Ким я хочу стати, коли виросту: Про життєву місію

Завжди заздрила одноліткам, які знали, ким хочуть бути, коли виростуть. Я якось виросла, а питання “ким я хочу бути” так і не закрила. Тільки протягом останнього року мені по-справжньому почало усвідомлено намацуватися те, що можна окреслити як життєва місія. До цього я в житті чого тільки не робила: і чай продавала, і кількісні соцдослідження менеджила, і в шоу-балеті танцювала, і віршики для Київського Зоопарку писала. Оглядаючись на 37 років мого життя можна побачити досить еклектичний набір якогось що попало, ще й дисертація зверху. Раніше мене це лякало, зараз від цього скоріше цікаво. Мені відгукуються слова Стіва Джобса в цьому контексті про те, що тільки озираючись на своє життя із вершини прожитих років тобі стане ясно, навіщо тобі випали конкретні роботи й проєкти. Поки неясно, тому продовжуєм жити далі )

Маленька Хельґі, яка ще не знає, за яку місію триматися, тому тримається за зайця.

До речі про оце “далі”. Мабуть, найважливіше питання до власного наративу: як визначити, куди він має вести далі? Можливо, мій підхід надто наївний, але чим далі, тим більше мені стає очевидно, що оте “далі” лежить дуже близько. Настільки близько, що його легко прогледіти. Настільки близько, що — просто всередині. Воно складається із наших “хочу”, “подобається” і “люблю”.

Ми часто звикаємо протягом життя чути оте дурне “Хочеться — перехочеться, мені теж багато чого хочеться”, і навіть не уявляємо іноді, чого ми насправді хочемо. І рідко намагаємося дізнатися, на жаль. Ми навіть себе не слухаємо, бо весь час годуємо свою увагу якимось швидким допаміном: нескінченним скролом у мережах і 25м оновленням жимейлу за останні 5 хвилин. Але так же було не завжди: коли ми були малі, зокрема, ми добре знали, що нам хочеться і подобається. У дітей дуже загострена реакція на те, що вони робити не люблять: спробуйте дитину змусити робити щось, що їй не подобається, і ви частіше, аніж рідше отримаєте відсіч.

На цій ноті в пошуках своїх безцінних “хочу”, “подобається” і “люблю” я прийшла до своєї мами. Подзвонила посеред дня і попросила її трошки попригадувати, якою я була, коли була мала, що любила робити і як. Окрім того, що я із дитинства не люблю молоко й обожнюю кисломолочний сир (це й досі так), виявилося, що я дуже любила книжки та гратися на самоті. Моя улюблена гра, за словами мами, була упорядковувати каструльки: мене можна було на досить довго залишити під пасивним наглядом, бо я себе сама розважала.

А потім мама додала: а ще ти була дуже соціальна, вічно всім щось ходила й розповідала (видно в перервах між впорядковуванням домашнього посуду).

Здається, мало що змінилося, крім того, що я вже не ношу бантик і не тримаюся за великих іграшкових зайців. Мені чомусь досі треба почитати, потім посидіти із тим на самоті, поскладати свої думки та висновки від прочитаного як ті мої каструльки й потім вийти у світ і зробити доповідь. Саме цим я тут у Ніжному методі, власне, схоже на все, і займаюся. І коли мене накриває думками типу “та ну навіщо це все” і “а чи точно світові потрібен ще один курс або ще одна стаття”, я пригадую, що роблю це, бо мені це — чомусь — треба, бо мені це насправді подобається робити. І то не означає, що процес — суцільні бантики й фантики. Я насправді щиро не люблю писати. Але мене вічно тягне розбиратися в різних каструльках, після чого я не можу всидіти на місці, бо як тільки стало ясно, що там за логіка в тих каструлях, мене тягне поділитися цією логікою зі світом.

Якщо ви як я, буває, мучитесь питанням “Ким я хочу стати, коли виросту?” і при тому ви також уже виросли, то насмілюся запросити вас до вашого ж минулого — шукати свої “хочу”, “подобається” і “люблю”. Бо вони насправді — безцінний фільтр, який нам дорослим нагадує, для чого ми тут і полегшує вибір із безлічі варіантів того, як провести сьогоднішній день, за ним місяць, рік і так далі. Бо як ми проводимо свої дні, так ми й проводимо зрештою своє життя. Мені здається, коли маєш чітко окреслений намір, що, звісно, може уточнюватися та трансформуватися, легше почуватися в своєму житті на своєму місці.

П.С.: Тут — абсолютно неперевершена стаття (не моя, хотіла би я її написати, але написав Пол Грехем) про те, як робити те, що любиш.

Подякувати за цей матеріал