Дорослим також треба на ручки

Коли Джону було сім, його та його старшого брата Тоні, за доброю британською традицією родин, які то собі могли дозволити, відправили до школи-інтернату. Пізніше він про це сказав: “У семирічному віці я б і собаку не віддав до школи-інтернату” [1]. Джон Боулбі, у тому числі спираючись на власний досвід дорослішання серед чужих людей, став одним із засновників теорії прив’язаності, яка перевернула наші уявлення про те, як має сенс дбати про дітей, особливо в ранньому віці, та безцінно доповнила наше розуміння дорослої привʼязаності (ми ж в курсі, що те, як ми ставимося до себе та інших не береться нізвідки).

Джон Боулбі

Боулбі — у переліку 50-ти найбільш часто цитованих, що часто означає впливових, психологів 20-го століття [2], і це дуже невипадково: він свого часу наробив галасу в професійних психологічних колах. Хоча його спершу, як раз через його ж ідеї, мало не випхали із Британського психоаналітичного товариства.

Відповідно до загальноприйнятого тогочасного уявлення (британсько-американського) світу, надмірна ніжність (усі ці пестощі, ласкавість, доброта) із боку матерів та інших членів родини призводить до того, що діти ростуть прилипаками й перетворюються, коли виростають, у некомпетентних дорослих. Тому правильним способом виховання дітей вважалося тримати їх на антисептично раціональній відстані: малих не повинно бути сильно видно й чутно, аж доки вони не стануть повноцінними, тобто дорослими, людьми. Навіть хвороба не була приводом для ніжності! В епоху Боулбі батькам, наприклад, не дозволялося залишатися в лікарні зі своїми хворими нащадками: привіз, висадив, до побачення, коли одужає, якщо виживе, заберете [3].

1951 року Боулбі та молодий соціальний працівник Джеймс Робертсон навіть зробили мініфільм "Дворічка потрапляє до лікарні”, намагаючись наочно продемонструвати гнівний протест, жах і відчай маленької дівчинки, яку залишили одну в лікарні. Королівське медичне товариство в Лондоні роботу не зацінило й навіть оголосило шахрайством. Для того, аби лікарі зрозуміли та визнали стрес дитини від розлуки із близькими та її потребу бути із кимось рідним мине якийсь час. До 1960-х років, зокрема, у Великобританії та Сполучених Штатах батькам, як правило, дозволялося відвідувати своїх госпіталізованих дітей лише одну годину на тиждень [3]. Я своїх дітей не маю, але мені стає хижо навіть від самої думки про подібні правила. Чого вже там: мені недобре робиться навіть коли мого собаку забирають у бічну кімнату на 10-хвилинну процедуру (переконана, він також не в захваті, коли його раптом кудись ведуть незнайомі люди).

Починав свою кар’єру Боулбі, працюючи із дорослими — у психіатричному відділі лікарні Модслі в Лондоні була, проте в 1930-х роках зосередив свій дослідницький інтерес на дітях і звернувся до теми, що фактично стала темою його життя, — довгострокові емоційні наслідки розлуки та втрат дитинства. У 1950 році доктор Боулбі став консультантом Всесвітньої організації охорони здоров’я, вивчаючи дітей, які осиротіли (таких після війни, на жаль, вистачало), та були оформлені до інституцій або іншим чином розлучені зі своїми батьками. Результати своєї роботи він опублікував у книзі “Материнська турбота та ментальне здоров’я” [4]:

У ній він напряму засудив поширену практику лікарень та інших дитячих закладів позбавляти дітей контакту із батьками. За його словами, відсутність материнської фігури в житті дитини призводить до того, що діти виростають не здатними любити [4]. Нічогенький такий удар під дих системі, яка намагалася тримати дітей подалі від дорослих, а коли дорослі поруч — подалі від їхньої ніжності. Переконана, мільйони батьків — мам і тат, які мусили пропонувати свою любов та ніжність малим на правах контрабанди, змогли полегшено видихнути. Нарешті можна було починати відкрито любити своїх малюків і давати їм про це знати — очевидними намацальними методами, як от обійми, добрі слова, казки на ніч. Звісно, це не означало та й досі не означає, що всі різко навчилися прозоро, безумовно й чисто любити, у тому числі власних дітей: це задачка із зірочкою на всі часи, незалежно від того, яка наукова парадигма панує в психології. Виявляється, не так уже й просто буває любити живу людину, навіть якщо ми самі ту людину створили, і навіть якщо створити її було свідомомим, запланованим та цілеспрямованим рішенням.

Боулбі провів величезну роботу, аби показати важливість прив’язаності до люблячих дорослих у дитинстві, але рано чи пізно хтось мав зупинитися й спитати: “Стоп, народ, а коли оця потреба в прив’язаності закінчується? Типу стукнуло 16 (18, 21) — все, пора бути самостійними, незалежними, більше ніхто тобі не треба?” На щастя, хтось таки те (або подібне) питання поставив. Останні кілька десятків років красно буяє та показує цікаві картинки в МРТ галузь досліджень дорослої прив’язаності. Так, усе як пишеться так і читається — дослідження нормальної здорової дорослої потреби в присутності інших людей у своєму житті.

У статті “Romantic love conceptualized as an attachment process” (“Романтичні стосунки концептуалізовані через призму процесу прив’язаності”) 1987 року (це, за збігом обставин, рік мого народження) Сінді Хазан та Філіп Шейвер дослідили можливість того, що романтичне кохання є процесом прив’язаності — біосоціальним процесом, за допомогою якого між дорослими закоханими формується прихильний зв’язок (прив’язаність), подібно до того, як аналогічний зв’язок формується на ранньому етапі життя між немовлятами та їхніми батьками. Хазан та Шейвер застосували ключові компоненти теорії прив’язаності, розробленої Боулбі та його колегою Ейнсворс, до дорослих романтичних стосунків [5]. Якби я вміла читати в 1987му, я би хотіла прочитати саме цю статтю. Бо, дійсно, звідки, чорт забирай, узагалі ідея, що в якийсь момент, наприклад, після досягнення юридичного повноліття, усі прив’язаності із категорії “нормально”, це ж дитина, переходять до розділу “нема тут уже чим пишатися, стид один”. Звісно, характер прив’язаностей та стосунків із часом, у процесі набуття нами автономності та агентності, змінюється, але потреба бути побаченими, почутими, коханими, скажу на основі власного досвіду, нікуди не зникає.

Ба більше! Те, як нас любили малими створює шаблон того, як ми любитимемо інших (і себе, звісно), коли ми дорослі. У своєму прекрасному науковому доробку пан Алан Шор та його колеги показали, що внутрішня робоча модель прив'язаності, сформована в ранньому дитинстві, служить стратегією регуляції емоцій, яка несвідомо керує нами протягом усього життя, особливо в емоційно насичених ситуаціях. Коли виростаємо, ми використовуємо ці механізми у взаємодії з усіма людьми, особливо в інтимних стосунках. При цьому ці моделі зберігаються не в декларативній лінгвістичній семантичній пам'яті, а в правій півкулі мозку — в імпліцитній процедурній пам'яті. На ділі це означає, що вони зазвичай не усвідомлені, стійкі до змін та важко піддаються вербалізації, надто без грамотного терапевтичного супроводу [10].

Людині потрібна любов — про це, у тому числі писав і наш, сподіваюся, тепер уже, любимий Маслоу [6]. Те, що в “його" піраміду вписали як “потреба в соціальності”, у своїй статті “Теорія людської мотивації", із якої, як ми знаємо, усе почалось, пан Маслоу називає “the love needs” — потреби в любові, причому наголошує на тому, що йдеться про потребу любити — у широкому сенсі, не синонімічному із романтичними стосунками та сексом. І ця потреба, до всього, відповідно до мудрого Маслоу, передбачає необхідність як давати, так і отримувати любов [6].

Не знаю, як із цим у вас, а я, наприклад, свого часу поначиталася всякого про небезпеку взаємозалежних стосунків і вирішила, що мені такого не треба, та й взагалі самій воно якось простіше. Я тут зараз зовсім не звинувачую Робін Норвуд і її важливу роботу “Жінки, що люблять надто сильно”, просто кажу, що так перелякалася тих історій, що довший час максимально боялася потрапити в співзалежні стосунки методом — не потрапляти в стосунки. Завела натомість собаку (потребу любити таки нікуди не дінеш). Але ж із собакою стосунки прості, любов там, як писав автор Нестерпної легкості буття, — ідилічна:

“Ніхто не може нікому іншому подарувати ідилію; тільки тварина може це зробити, тому що тільки тварини не були вигнані з раю. Любов між собакою та людиною ідилічна. Вона не знає ні конфліктів, ні сцен, від яких волосся стає дибки; вона не знає розвитку.”

У любові між твариною та собакою відсутні, або майже відсутні, концепти, відтак потреби — на поверхні. Із людьми, особливо дорослими та сформованими, зазвичай складніше, бо потреби не завжди чітко видно, у тому числі із боку тих, хто їх має (а мають їх, скоріше за все, усі). Теорія (здорової) дорослої прив’язаності вчить нас слухати свої потреби та чітко, аби їх можна було по-справжньому почути, повідомити іншим, а також спробувати зробити те саме щодо інших: чути й розуміти їх потреби. Це насправді нічого собі такий поворот від парадигми “я сама” або “я сам”, аби ненароком не втрапити в якусь взаємозалежну халепу, до спроби знайти спосіб задовольнити свою потребу любити так, щоби всім було ок, і щоби всі розуміли, що насправді відбувається у стосунках у кожен конкретний момент.

Я раніше думала, що стосунки — це, окрім іншого, про обмеження свободи та самостійності людини, від яких нікуди не втекти. У ряді ж досліджень виявилося, що все може бути дуже навіть навпаки. Зокрема, прийняття потреб у залежності одним партнером у стосунках пов’язане із вищим рівнем автономного функціонування іншого партнера в стосунках [7]. Стаття так і називається “Парадокс залежності в близьких стосунках: як прийняття залежності сприяє незалежності”. Як це часто буває у цьому блозі, у мене на цю тему є ілюстрація із власного життя.

Я доволі рано, ще в старших класах школи, почала працювати. Моєю головною мотивацією тоді було бути при власних грошах, бо я хотіла купувати свій одяг і мати його стільки, скільки я хочу, а не стільки, скільки мої мама з татом могли собі дозволити мені купити. Не пам’ятаю вже, як саме я знайшла свою першу роботою — продавати свіжовичавлені соки у Фуршеті, спершу на канікулах, потім після навчання, — але відтоді я твердо вирішила: якщо мені чогось треба, я маю то заробити сама, що в моєму світі означало важливе доповнення — ніколи нічого ні в кого не просити, навіть про допомогу. Так почалася моя довга історія “я все сама” і “мені ніхто не тре”, у тому числі їсти й відпочивати, бо я можу майже без сну на двох ложках пилку й трьох чашках кави на день працювати на двох роботах і одночасно вчитися на стаціонарі в університеті. Аж доки не з’ясувалося, що допомога мені була потрібна вже професійна. Чомусь мені ніколи в мої 20+ не спадало на думку, що люди еволюціонували як соціальний вид, у тому числі через свою соціальність. Людські дитинчата, порівняно із рештою тваринного світу, безпорадні та беззахисні значно довше. І навіть коли виростають і стають не такими вже й безпорадними, можуть значно більше, коли їх хтось підтримує. І не просто тому, що мусить підтримувати, а тому, що хоче — часто добровільно та добродушно, бо любить, наприклад, — надати цю підтримку.

Коли я завела канал на ютубі та почала збирати нотатки для того, що в результаті стало цим блогом, я то робила майже крадькома, у вільний від “справжньої роботи” час, бо була переконана, що спершу маю заробити “свою частку грошей” для сімейного бюджету, а тоді вже — займатися своїми справами. Коли я зізналася своєму чоловікові, що мені соромно “брати в нього гроші”, він сказав: “Слухай, по-перше, це наші гроші, а, по-друге, якщо блог і вчителювання про тіло — твоя справа, то досить никатися, роби її стільки й так, скільки та як хочеш, я тебе цілком у цьому підтримую і розумію всі наслідки”. Саме він, до слова, подарував мені мій безпровідний мікрофон та освітлювальний прилад для того, аби мої відео на ютубі виглядали більш професійно. Із підтримкою чоловіка в моєму світі сталося доволі парадоксальне диво. Коли я визнала, що сумніваюся, визнала, що не вивожу робити те, що хочу, у вільний від заробляння час, зізналася, що мені може бути потрібна допомога, моя близька людина виявилася більш ніж охочою її надати — і це дало мені сили та можливість робити свою справу. Зараз я чи не вперше в житті роблю те, що досі не наважуюся назвати власним бізнесом, хоча потрошку ютуб і сайт почали приносити невеличкий прибуток і, я навіть запустила й провела свій перший курс на основі йога-нідри: сама його розробила, сама для нього зліпила сайт, до якого зрештою сама додала блог, що зараз перед вами. Сама, тому що в мене є неймовірно важливий та тривкий фундамент підтримки. Сама, тому що я знаю, що я не сама.

Можна багато жартувати про те, що всі ми іноді — горобчики-соціофобчики, але всім нам при тому, інтровертам та екстровертам, якщо глянути на життя в широкій перспективі, потрібні інші люди. Та й то не в дріб’язковому меркантильному споживацькому сенсі, а в хорошому людському сенсі потреби бути причетними до чогось більшого, ніж ми самі. (Знову привіт від маловідомої верхівки ієрархії потреб Маслоу). Атомізацією суспільства та розпадом традиційних інституцій, які забезпечували задоволення цієї потреби, соціологи почали перейматися ще в минулому столітті. У цьому столітті ж, може таке бути, ми вже просто чи не звикли до життя посеред епідемії самотності. Як говорить пані Сью Джонсон у своїй чудовій, хоч і пронизаній деякими елементами застарілого традиційного бачення емоцій (читайте із критичним оком), книзі “Тримай мене міцніше” (Hold Me Tight), “любов — це не вишенька на торті, це наша базова потреба”. І на підтримку цієї заяви можна навести багато різних матеріялів.

Тут і жахаючі досліджень Харлоу, який вивчав вплив повної ізоляції на дитинчат мавп, і показав, що мавпеня, якщо йому дати вибір між роботоподібною "мамою”, що дає їжу та волохатою штучною “мамою”, яка просто м’якенька (без їжі), обирає другу [8];

Мавпеня із експериментів Харлоу

і більш сучасні й менш страхітливі дослідження, що показують нейрофізіологічні процеси, які запускає самотність — там, як не дивно, про участь допаміну та важливість соціальних зв’язків для здоров’я та благополуччя живих істот [9]. Але всі ми, думаю, і без цих даних, на власному досвіді знаємо, як приємно буває, коли ми любимо й нас люблять у відповідь, і як кепсько, коли все не так. Тільки чомусь ми замало думаємо про те, як би так навчитися любити — краще, глибше, без фільтрів. Доктор Сью Джонсон каже, щоби досягти міцного любовного зв’язку — того, що збагачує, а не обдирає душу, ми маємо вміти налаштуватися на наші найглибші потреби й прагнення та перетворювати їх на чіткі сигнали; ті (сигнали тобто) своєю чергою — допоможуть нашим коханим відповідати нам [3]. Тоді стає можливою взаємна любов і здорова прив’язаність, яка робить нас, як це не парадоксально, самостійнішими й дає нам більше агентності. Тож якщо вам, буває, хочеться на ручки, прислухайтеся до цієї потреби. Вона може бути дуже навіть не тривіальною, і, можливо, десь є людина, яка охоче може допомогти вам її задовольнити, якщо ту потребу чітко та зрозуміло озвучити, а не замазати її якимось “ти ніколи не даруєш мені квіти”. Зрештою, мені принаймні чим далі, тим більше так здається, весь прикол в житті не в тому, аби вдосконалити себе, а в тому, аби вдосконалити свою любов.

Подякувати за цей матеріал

Джерела:

1 — Schwartz J. Cassandra’s Daughter: A History of Psychoanalysis. 1st American ed. Viking; 1999.

2 — Haggbloom SJ, Warnick R, Warnick JE, et al. The 100 most eminent psychologists of the 20th century. Review of General Psychology. 2002;6(2):139-152. doi:10.1037/1089-2680.6.2.139

3 — Johnson, Dr. Sue. Hold Me Tight (The Dr. Sue Johnson Collection) Little, Brown and Company. https://amzn.to/43fE3lM 

4 — John Bowlby, Psychiatric Pioneer On Mother-Child Bond, Dies at 83. By DANIEL GOLEMAN. Published: September 14, 1990. https://www.nytimes.com/1990/09/14/obituaries/john-bowlby-psychiatric-pioneer-on-mother-child-bond-dies-at-83.html

5 — Hazan, C., & Shaver, P. (1987). Romantic love conceptualized as an attachment process. Journal of Personality and Social Psychology, 52(3), 511–524. https://doi.org/10.1037/0022-3514.52.3.511 (https://adultattachmentlab.human.cornell.edu/HazanShaver1987.pdf)

6 — Abraham H. Maslow. A Theory of Human Motivation (Hardcover Library Edition)

7 — Feeney, Brooke. (2007). The Dependency Paradox in Close Relationships: Accepting Dependence Promotes Independence. Journal of personality and social psychology. 92. 268-85. 10.1037/0022-3514.92.2.268.

8 — Harlow, H. F. (1958). The nature of love. American Psychologist, 13(12), 673-685. https://users.sussex.ac.uk/~grahamh/RM1web/Classic%20papers/Harlow1958.pdf

9 — Matthews, G. A., Nieh, E. H., Vander Weele, C. M., Wildes, C. P., Ungless, M. A., & Tye, K. M. (2016). Dorsal Raphe Dopamine Neurons Represent the Experience of Social Isolation. Cell, 164(4), 617-631. https://doi.org/10.1016/j.cell.2015.12.040

10 — Schore, A. N. (2012, April 14). Modern attachment theory: The enduring impact of early right-brain development [Conference presentation]. 2012 Research Symposium. UCLA David Geffen School of Medicine. https://www.youtube.com/watch?v=c0sKY86Qmzo