Одне тіло — різні карти. Частина 1: Анатомія

Я не раз і, мабуть, навіть не два і різних своїх статтях та курсах вивалювала свої претензії до західної тенденції розділяти тіло та розум. Настав час розкласти все по поличках і віддати належну шану традиції, що подарувала нам сучасну медицину. Я насправді велика фанатка науки й наукових методів, про що свідчать щонайменше мої постійні посилання на дослідження, до яких дотягнулися мої руки. Точно не хочу, аби ви думали, що я проти антибіотиків, вакцин та всіх чудових досягнень західної думки, які щодня рятують та продовжують життя. Водночас я хочу, аби ми всі були свідомі обмежень суто анатомічного, медичного та часто патологізованого бачення тіла. Воно — не єдиний і не завжди найкращий спосіб концептуалізувати нашу тілесну реальність. І так, це я крадькома вистелюють собі доріжку та поступово наважуюся підняти тему кош, чакр та меридіанів. Розмови про них багато кого в цивілізованому світі відлякують своєю містичністю та езотеричністю. Особливо якщо людина усіляко виступає за доказову медицину, чистоту експериментів та вірить у наукові методи. І я дуже розумію чому: часто ті, хто “вірить у чакри” також пильно слідкують за тим, що їм “говорять” зірки, карти таро; такі персонажі нерідко справляють враження надмірного просвітлення несумісного із нормальним функціонуванням у соціумі. Тому на березі вам обіцяю, що не маю мети навернути вас до віри в чакри. Просто хочу обережно розібратися із тим, чи можна отримати найкраще із двох світів — не лякатися чакр і водночас мати хороші стосунки із наукою. (П.С.: упевнена, що можна, але давайте one step at a time)

Коротка історія анатомії

Слово “анатомія”, думаю, ніхто не буде здивований, — грецького походження і означає “розтин”. Детальні анатомічні дослідження почали давні греки, зокрема Гіппократ, якого часто вважають "Батьком медицини”. Історична цікавинка: Сушрута, індійський аналог Гіппократа, десь на 400 років раніше від нього писав, що кожен, хто вивчає медицину, має розітнути людське тіло [1]. Проте, судячи з усього, оте “розітнути людське тіло” було не найбільш популярною та легитімною практикою у більшості давніх суспільств, особливо на Сході. У стародавньому Китаї, наприклад, замість того, щоби глянути, як там воно насправді (тобто розітнути людське тіло), було прийнято довіритися міркуванням та припущенням конфуціанської моделі світу. Можна було би сподіватися хоча б на древній Єгипет із їхньою легендарною муміфікацією. Проте не так склалося як гадалося: доступ до тіл тих, хто відійшов у засвіти, мали не лікарі, а спеціально навчені духовні служителі, які виймали внутрішні органи через невеличкі отвори в тілі, що сприяло збереженню зовнішнього вигляду тіла, проте не сильно сприяло вивченню анатомії. От і маєш 70 мільйонів мумій і жодного нормального розтину [1]. Інші пріоритети.

Далі в історії, після коротких спроб елліністичної епохи зазирнути в людські нутрощі, зі світом трапилися Середні Віки. Протягом цього періоду в багатьох частинах Європи відбувся, скажімо так, помітний спад анатомічних досліджень через релігійні та культурні табу щодо людського розтину. Однак, ісламський світ при цьому продовжував розвивати цю галузь, з вагомим внеском таких вчених як Ібн Сіна (Авіценна). А далі було настало Відродження із його непереборним інтересом зазирнути в усі шпарини, у тому числі шпарини людського тіла. Чого варті тільки детальні анатомічні малюнки Да Вінчі та Мікеланджело. Той випадок, коли, перш ніж виразити щось на папері, митці провели неабияку підготовчу роботу:

зліва — робота Леонардо Да Вінчі, справа — Мікеланджело

Для порівняння, середньовічна анатомія:

Людино-рана: Псевдо-Гален Клавдій, твір із зображенням різних ран та примітками про їх лікування

Моє улюблене тут — емоджі замість серця, яке після 1543 року навряд міг би собі дозволити намалювати в анатомічному атласі пристойний дослідник людської фізіології. Саме того року фламандський анатом Андреас Везалій опублікував свою переломну ”De humani corporis fabrica" із детальними ілюстраціями розтинів, яка радикально змінила розуміння людської анатомії назавжди. Славний талановитий парубок, який очолив відділення анатомії та хірургії Університету Падуї одразу після свого випускного — у віці 23 роки [1]. Не минуло й 500 років, і от ми в своєму 21му столітті маємо рентген, МРТ, КТ, УЗД і безліч інших спосіб зазинути всередину людського тіла без потреби розтину, хоча біопсіо ніхто не відміняв. І це вау! Це просто неймовірно круто, і я дуже щаслива знати, що кардіолог, якщо мені раптом знадобиться експертиза цього спеціаліста, знатиме, як виглядає людське серце і не пропонуватиме мені лікування методом кропопускання. Але є одна специфічна характеристика, що була присутня в самому серці (тут уже в переносному сенсі) анатомічних досліджень — мертве тіло.

Коли ти досліджуєш неживе тіло, дуже легко абстрагуватися від емоцій, думок та усієї цієї новомодної психосоматики. Іншими словами, дуже логічно відділити тіло від розуму, душі та будь-яких нематеріальних характеристик. Станом на сьогодні, звісно, ніхто так спрощено вже не думає. Західна наукова думка, у тому числі завдяки новітнім методам, що дозволили нарешті зазирнути в живе тіло в реальному часі прийшла до того, що розум інформує тіло, а тіло інформує розум, і взагалі їх не так щоби можна чітко відділити. Ми всі вже надивилися на картинки сканів із МРТ, які показують, що наші “ненамацальні” емоції мають цілком фізичні фізіологічні кореляти в головному мозку. Але так ми на заході почали думати зовсім нещодавно.

Помилка Декарта

Ми вже, можливо, звикли до того, що апарат МРТ нам здатен вивести на екран біогічні процеси в нашому тілі, які ми щодня проживаємо як наші думки та емоції, проте, видно замало часу ще минуло, аби це відобразилося в нашій мові. Ми за звичкою продовжуємо вестися за мовою і часто протиставляти раціо та емоціо, тіло та розум. І я нас зовсім не звинувачую. Зрештою західна культурна традиція, слідом за Декартом надто вже довго й підозріло переконливо повторювала картезіанську мантру про дуалізм. І ця мантра насправді має 100% сенс, якщо брати до уваги, що знання про фізичні процеси та анатомію в ній в основному прийшли від мертвих тіл.

Станом на сьогодні у нас уже був мій любимий Антоніо Дамасіо, який поклав картезіанську ідею про розділення розуму та тіла на лопатки, показавши, що емоція є важливою складовою раціонального мислення. Пан Дамасіо показав широкому загалові випадки неврологічних пацієнтів типу Фініаса Гейджа, аби продемонструвати, як ураження мозку впливають на емоції та можуть порушувати прийняття рішень [2]. Крім того, у нас є Деніел Канеман, який отримав нобеля за те, що свою роботою похитнув парадигму раціонального прийняття рішень в економічній системі [3]. Великий, ні, величезний прорив у західній культурі в контексті повернення тіла до розуму й, мабуть, більшою мірою — розуму до тіла відбувся також завдяки панові ван дер Кольку, зокрема його роботі The Body Keeps the Score (Тіло веде разунок) [4]. Цей підхід можна і, я переконана, треба критикувати, бо він не на 100% коректно описує, як тіло зберігає травми. Чудово сформулювала зауваження до абсолютизації тілесного переживання травми Ліза Фельдман Барретт, коли сказала, що це не тіло веде підрахунок, а мозок, а тіло натомість — дошка, на якій ведуться записи. І тут можна багато сперечатися про таксономію: типу мозок — це ж частина тіла, чи не так? Бачите, як нас знову заводять у манівці мовні обмеження: ми надто сильно звикли думати про свій мозок як командний пункт, окремий від кишківника, судин та м’язів. Але ми починаємо це робити, і це прекрасно!

У цьому світлі абсолютно по-іншому виглядають альтернативні не-західні моделі людського тіла. Якась інтелектуальна чуйка мені нашіптує, що індійська та китайська філософії намацали, не мацаючи самого тіла, тобто не розтинаючи його, щось дуже точне. Щось, до чого західна наука починає тільки підступатися на рівні механістичного розуміння із усіма своїми МРТ та рентгенами. Саме із такого кута я вам пропоную глянути на не-анатомічні карти тіла, такі як концепція кош, чакр та меридіанів, про що поговоримо в частині другій цієї статті (Я вирішила мати трошки совісті й видавати тут менші порції)

Подякувати за цей матеріал

Читати про карти тіла ще:

Одне тіло — різні карти. Частина 2: Чакри.

Одне тіло — різні карти. Частина 3: Меридіани.

Джерела:

1 — Meals, R. A. (2023). Muscle: The Gripping Story of Strength and Movement. ISBN 9781324021445

2 — Damasio, A. (1994). Descartes' Error: Emotion, Reason, and the Human Brain. New York: G.P. Putnam's Sons.

3 — Kahneman, D. (2011). Thinking, Fast and Slow. Farrar, Straus and Giroux. ISBN: 978-0374275631​

4 — Van der Kolk, B. (2015). The Body Keeps the Score: Brain, Mind, and Body in the Healing of Trauma. Penguin Books. ISBN: 978-0143127741