Емоції як цілком реальна ілюзія

Одвічна (?) боротьба між раціо та емоціо

Ми із вами в західному світі давно звикли до розділення тіла та душі, розуму та серця, раціо та емоціо. Це розділення сидить глибоко в нас у культурі та мові, а через це — у голові. Штуки типу “думати треба головою, а не заднім місцем” ми вважаємо не тільки народною мудрістю, а й основою здорового ґлузду. Той, хто думає тим місцем, у нашому розумінні, не те, щоби повноцінна зразкова людина навіть. Бо ж голова тобі — “не тільки, щоб у неї їсти” або “на ній шапку носити”.

Будь ласка, не подумайте, що я зараз усіх закликаю припинити думати головою, хоча велика частина моєї роботи як раз передбачає застосування різних методів (таких як йога-нідра), завдяки яким, скажімо так, можна дати голос не тільки голові, а й іншим частинам тіла, у тому числі й задній точці, що, я вважаю, несправедливо отримала кепську репутацію в тому, що стосується розумних мотивацій. Не просто так ми нею часто чуємо, і, на жаль, часто ігноруємо дуже важливі для себе речі.

І як же не ігнорувати, коли це — дефолтна рекомендація на західних теренах із часів Платона! Останній багато уваги приділив переконанню всіх у тому, що для досягнення збалансованого та чеснотного життя розум повинен домінувати над емоціями. У "Федрі" він, зокрема, представив свою ідею через відому алегорію про колісницю [1]:

Plato’s “Phaedrus”: “The Allegory of the Chariot and The Tripartite Nature of the Soul”.

Душу, каже нам Платон, як ту колісницю, тягнуть двоє коней: один — благородний та слухняний — це наш розум, а інший — дикий та непокірний — символізує наші пристрасті та бажання. Візник, який, звісно, також символізує раціональну частину душі, намагається контролювати ці сили, аби піднятися до вищих істин та сфери Ідей.

Ця внутрішня боротьба між емоціями та міркуваннями — один із улюблених великих — жирненьких таких — наративів західної цивілізації [2]. Здається, жоден пристойний філософ, від Аристотеля й Августина до Рене Декарта, не міг просто так взяти й не додати п’ять коп власної мудрості до роздмухування цього розділення. Навіть у моїх улюблених стоїків [3] багато про те, як розум — веде, а пристрасті — те, що потрібно, у тому числі за допомогою розуму, приборкати.

Найбільш яскраво розділення розумного (людського) та емоційного (тваринного та тілесного) в західній філософській думці, мабуть, демонструє Декартове Cogito, ergo sum — “Я думаю, значить я існую”. Декарт, окрім іншого, був чудовим копірайтером. Він влучно записав те, що давно вважалося істиною: всередині нас живе тваринне нераціональне емоційне щось, що потребує контролю та постійного менеджменту зі сторони розуму. Акт мислення таким чином визнається сутністю існування і є явно крутішою фічею, ніж мінлива штормлива непередбачувана сфера емоцій. Якби Декарт користувався сучасними девайсами, у одному із його чатів можна було би зробити наступний скріншот (то він написав у одному листі далекого 1646 року):

"Щодо душ тварин, то [картезіанці] ними зовсім не переймаються, бо переконані, що тварини їх не мають, адже це очевидно суперечить Писанню, що звірі могли б мати раціональну душу або таку, що існує будь-яким чином окремо від тіла. Крім того, ми не бачимо в них жодних дій, які б свідчили про щось, окрім їхніх механізмів, так що навіть якщо в них були б деякі думки, у нас немає підстав вважати, що вони мають якісь, які були б вищими за ті, що притаманні годинникові або машині. [4]”

Ауч. Без нашої раціональності ми, якщо йти за Декартом, — просто тварини, що, у його інтерпретації, взагалі не круто: ти як та машина. Цікаво, як зараз це бачення перевертається із ніг на голову в тому числі під впливом розвитку штучного інтелекту: як тільки запахло якоюсь суперрозумністю та гіперраціональністю, ми люди різко почали цінувати й поважати тваринне в собі й тепер усе частіше ми можемо зустріти думку про те, що саме емоції, на які, принаймні поки, не здатні машини та алгоритми, — те, що робить нас людьми та ставить ближче до світу природи [5].

То хто ми? Розумні істоти чи емоційні тварини? Здається, нам взагалі не обов’язково обирати, бо не факт, що одне в принципі можливе без іншого. Цікаво, що не для всіх у цьому світі раціо та емоціо — це щось антагоністичне.

Ілюзія як альтернативна концептуалізація пари “емоції-мислення”

Таїтяни, аборигени Ґіджінгалі з Австралії, фанте та дагбані з Гани, чевонг із Малайзії, а також хімба, про яких ми говорили в статті про те, що нам (у західному світі) відомо про емоції, – добре вивчені приклади культур, які не мають єдиного поняття “емоції” для позначення досвіду, що на західних теренах звично об’єднують у категорію емоційності [2]. Якщо нема “емоцій”, то нема й чого протиставити розумові. Нам це може бути важко навіть на голову натягнути. Як це — емоції є, а слова “емоція" нема? Як це навіть осмислити?

Одну із моїх улюблених версій концептуалізації (осмислення) взаємодії між емоціями та розумом, не просто так я уже півжиття топлю за йогу, пропонують філософії Індії. Зокрема, через такі поняття, як коша та майя (ми до них уже трошки причащалися в одній із статтей із серії “Одне тіло — різні карти”). Відповідно до деяких традицій (таких як веданта, індуізм та йога, наприклад), людське існування складається із п’яти прогресивних (але неієрархічних) тонких шарів — кош:

(1) Аннамайя — грубе (фізичне) тіло, яке народжується, накопичується з їжі та вмирає.

(2) Маномайя — думки, емоції та переконання, які мають сенс для навколишнього світу. Це також оболонка, що продукує особистість та его.

(3) Пранамайя — життєво важливе джерело, яке конектить розум і тіло, і проявляється як дихання (одним із елементів класичної йоги, наприклад, є пранаяма, яку нам зручно розуміти як “дихальні вправи”, хоча все, звісно, значно цікавіше та глибше). Коли ця енергія вичепрується, тіло помирає.

(4) Віджнянамайя — усвідомлення, проникливість і воля. Це шар мудрості та інтуїції.

і (5) Анандамайя — найтонше, наймістичніше й водночас найпотужніше тіло, що асоціюється із проживанням стану блаженства — відчуттями цілковитої краси, правди і щастя. Воно проявляється під час глибокого сну (знову привіт від йога-нідри 🙂).

Ці шари уподібнюються до станів: лід, вода, пар, ефір та космос [6].

Ви могли помітити, що емоції та думки, відповідно до цієї концепції, живуть разом — в одній оболонці. Дослівно manas можна перекласти як розум. Тобто емоції — продукт розуму. Отакої! Думаю, не в останню чергу через це багато людей із західної культури зацінюють йогу, буддизм, даоїзм, тощо. Бо там нарешті можна припинити боротися зі своїми емоціями та взаємодіяти із ними не тільки із позиції “я розум, я тебе притлумлю”. Але давайте копнемо ще глибше. Елементом, що присутній у всіх кошах є — майя.

Коли чат жепете запитати, що таке майя, то можна отримати наступне пояснення:

“Майя (у Веданті) — це концепція ілюзії або ідея про те, що світ, яким ми його сприймаємо, не є остаточною реальністю, а натомість є спотворенням істинного, незмінного “я” (Атмана) і Брахмана (остаточної реальності). Майя — це те, що приховує наше розуміння, спонукаючи нас помилково ототожнювати коші як наше справжнє я, а не визнавати нашу фундаментальну духовну природу.”

Якщо підійти до концепту майя непідготовленими, то можна навіть трошки злякатися: наче всі ми з вами тут шизофреніки, що просто вигадують свою реальність. Бо, можливо, з’їли не ту таблетку, як показано в легендарному фільмі “Матриця”. Або просто щось недозрозуміли, бо недостатньо "просвітльоні" ще. Я коли дізналася про ідею майя, була спантеличена доволі довго. Проте якщо подивитися на концепцію майя крізь призму нової теорії сконструйованих емоцій, картинка дуже розвиднюється: так знаєте, попускає навіть, бо не все так езотерично, як може видатися неозброєним оком. Ба більше, якщо трошки вийти за межі чато-жепетешного або вікіпедійного спрощеного розуміння та розібратися із тим, що ще стоїть під насправді величезною парасолькою “майя”, то можна побачити цікавішу ясність.

Можна, зокрема, усвідомити, що немає якоїсь одної “філософії Індії”. Індостан подарував нам багато різних, часто контроверсійних одна відносно одної світоглядних течій. Міфологія індуїзму, зокрема репрезентує світ як драму (саме так, як Вільям наш Шекспір пізніше писав про те, що всі ми тут — актори). І в цій драмі майя — не тільки ілюзія, а й — мистецтво, магія, сила творіння, мірило [7]. Час — це також майя в тому сенсі, що майя — це нумерування, найменування та поділ фізичного світу на категорії [8]. І тіло, у тому числі його думки та емоції — теж майя — ілюзорні, перехідні, невічні [8], такий собі симуляторний пшик у масштабах всесвіту.

Цей — дещо розширений та уточнений — підхід до розуміння ілюзорності нашого людського досвіду в цілому та емоцій як частини цього досвіду — фантастично елегантно накладається на нову — конструктивістську — парадигму вивчення емоцій.

Симуляція / ілюзія не відміняють реальності

Так само як основні засади індуїзму, теорія сконструйованих емоцій кидає виклик нашим звичним протореним уявленням про нас та нашу природу. Змушує нас сумніватися в усьому, що ми знаємо, і цього, як на мене, зовсім не варто боятися. Це свідчення того, що ми еволюціонуємо, уточнюємо свою картину світу, налагоджуємо кращі стосунки із невідомістю та невизначеністю. Звісно, іноді може хитнути до краю типу “Це що ми всі тут ходимо й ловимо галюни?” У якомусь сенсі — так. Але не в сенсі, що нам усім терміново необхідна невідкладна психіатрична допомога, а в тому сенсі, що саме так, відповідно до теорії сконструйованих емоцій, працює людський мозок [2].

Емоції — цілком реальні, але в такому ж розумінні як реальними є гроші: вони не просто галюцинація, вони — продукт людської угоди [2]. Доки ви та я, та більшість світу разом із нами погоджуються, що за певну кількість зеленуватих папірців із американськими президентами (які давно вже часто не папірці, а просто цифри) можна отримати певну кількість молока, хліба, нафти та взагалі будь-чого, що можна отримати за гроші, вони — реальні. Але наскільки реальними є гроші для дитини, яка, наприклад, уперше бачить той папірець із якимсь дядьом і не розуміє, чому того дядю не можна прикрасити малюнками так само як папірці із розмальовки. Бачити "реальні" гроші в тих папірцях діти починають, коли знайомляться із абстрактним концептом “гроші”. От тоді вони успішно можуть симулювати грошові транзакції, використовуючи різні фантіки та камінці в дитсадку, на дитячому майданчику абощо.

Із емоціями така ж історія. Вони — абстракція. Люди можуть "бачити" цю абстракцію — на обличчі або зчитувати в тоні розмови лише якщо вони володіють відповідними концепціями емоцій: ці знання їм необхідні, аби миттєво, навіть про те не здогадуючись, побудувати своє сприйняття [2]. Ми вже говорили про те, що дітям потрібен час — аби не тільки вивчити слово “сумний”, а ще й навчитися бачити цей "сум", що відмінний від, наприклад, злості чи огиди, на різних обличчях [9]. А це нічогенька така собі задачка із зірочкою, особливо враховуючи те, що тобі треба навчитися багато чому іншому та й то паралельно.

Те, як наш мозок створює наші емоції не працює за традиційною причинно-наслідковою логікою (квантова механіка про це може багато цікавого розповісти). Еволюція створила наш мозок для ефективного прогнозування (симуляції), а не для простого реагування на тригери. Реактивний мозок, із точки зору енергетичних витрат, був би набагато дорожчим [2] і навряд би про тому вмістився в скромну людську черепну коробку. Завдяки — постійним та безшовно вбудованим у наш повсякденний досвід — передбаченням та корекціям цих передбачень наш мозок безперервно створює та уточнює свою ментальну модель світу. І ця величезна безперервна симуляція — визначає, як і що ми робимо, думаємо та переживаємо [2].

Знаю, звучить трошки стрьомнувато. Ми ж думали, ми знаємо, як працюють емоції, а тут симуляція якась. До того ж ми часто вважаємо, що симуляція — це якась типу підробка: "не шанель". Але в даному контексті симуляція — це гіпотеза! Мозок працює як науковець. Висуває, на основі свого попереднього досвіду, гіпотези та перевіряє їх в умовах (соціальної) реальності. Якщо гіпотеза не підтверджується (відбувається помилка передбачення, щось було симульовано некоректно), мозок має два варіанти: 1) змінити гіпотезу або 2) бути впертим і дотримуватися початкової гіпотези [2], навіть якщо всім від цього кепсько. Наприклад, якщо мозок працює із гіпотезою “усе пропало, нема для мене хорошого варіанту майбутнього”, то всьому тілу потрібно бути напоготові із усіма наслідками, що із того витікають: прискорене серцебиття, поверхневе дихання, готовність бігти або нападати. Якщо безпосередньої небезпеки немає і, можливо, існує варіант хорошого або нейтрального розвитку подій, а мозок уперто продовжує відстоювати свою симуляцію, ми маємо ситуацію, відому під назвою “тривожність”. Помилка передбачення: симулюється значно більше потенційних загроз, ніж існує насправді.

При цьому мозок, як часто буває із науковцями, може потрапляти в так звану пастку підтвердження (confirmation bias): він вибирає певні речі як інформацію та ігнорує решту як шум [2]. Якщо мозок працює в режимі “гіпотези тривожності”, усі балачки про прекрасне майбутнє та “усе буде добре” для нього — шум, який він просто ігнорує.

[Алан Уотс у своїх лекціях говорить про те, що в контексті східних філософій, у слові Іgnorance (незнання), наголос краще ставити на О — іgnОrance, що приводить нас ближче до ігнорування; тобто незнання — це форма ігнорування]

При цьому всьому наш мозок створює свої симуляції настільки швидко й невимушено, що ми сприймаємо це як нашу реакцію, а не конструкцію [2]. Замість того, щоби бачити, як ми сприймаємо світ крізь призму гіпотези (передбачення) та ігноруємо більшість інформації як шум, ми бачимо тригери: у світі щось сталося — це викликало епізод тривожності (розізлило нас, засмутило чи порадувало). Більш коректно було би сказати: на основі мого попереднього досвіду, мій мозок спроєктував симуляцію, через призму якої я відчуваю світ як сповнений небезпеки. Саме тому когось тригерить, а когось не тригерить: різні гіпотези, рівні передбачення, рівні досвіди, у тому числі внутрішні. Як говорить Ліза Фельдман Барретт, емоції — не реакції на світ; вони — наші конструкції світу [2]. Думаю, Патанджалі, автор класичного йогічного тексту “Йога Сутри”, охоче би підписався під цим твердженням.

Загалом протиставлення між “реальний у природі” та “ілюзорний” — це тупо хрінова дихотомія. Страх та гнів — цілком реальні для людей, які погоджуються, що певні тілесні зміни, вираз обличчя тощо, — мають для них емоційний сенс. Іншими словами, концепція емоцій передбачає фактор соціальної реальності. Так, конструкції “страх”, “гнів”, “щастя” передаються із покоління в покоління у процесі ознайомлення новими учасниками соціального процесу із нормами та цінностями середовища, у якому вони народилися. Називати це можна по-різному: кілька чудових варіантів — розвиток мозку, набуття мови, соціалізація [2]. (Пам’ятаєте історію про дівчинку із кав’ярні, яку мама вчила ідентифікувати радість?)

Бачте, як непросто розділити концепції та емоції в реальному житті. І дихотомія між емоціями та розумом часто взагалі не допомагає зрозуміти, що до чого, а то й заважає. Схоже, пора визнати, що наші думки, почуття та тілесні переживання глибоко переплетені у формуванні того, ким ми є і як ми взаємодіємо зі світом. Бути людиною — це мати все це, причому одразу. І в цьому, схоже, Схід і Захід нарешті зійшлися.

Подякувати за цей матеріал

Читати першу частину цього матеріалу "Що та звідки нам відомо про емоції"

Джерела:

1 — Plato, Phaedrus, trans. by Alexander Nehamas and Paul Woodruff. From Plato: Complete Works, Phaedrus 234d–e 

2 — Barrett, L. F. (2017). How Emotions Are Made: The Secret Life of the Brain. Houghton Mifflin Harcourt.

3 — Holiday, R., & Hanselman, S. (2016). The Daily Stoic: 366 Meditations on Wisdom, Perseverance, and the Art of Living. Portfolio/Penguin.

4 — Descartes, R. (1646). Letter to the Marquess of Newcastle, 23 November 1646. In Oeuvres de Descartes (Vol. 4, pp. 576–577). Edited by Charles Adam and Paul Tannery. Paris: Léopold Cerf, 1897-1913.

5 — O'Gieblyn, M. (2021). God, human, animal, machine: Technology, metaphor, and the search for meaning. Doubleday.

6 — Beckman TJ. Applying Yogic Knowledge to Medical Practice. Int J Yoga. 2023 May-Aug;16(2):140-142. doi: 10.4103/ijoy.ijoy_89_23. Epub 2023 Nov 21. PMID: 38204775; PMCID: PMC10775842.

7 — Watts, A. Philosophies of Asia [Audio lecture series]. Waking Up app. https://dynamic.wakingup.com/pack/P1AEBD?source=content%20share&share_id=4FF524F4&code=SCBD5EA50

8 — Watts, A. The Self [Audio lecture series]. Waking Up app. https://dynamic.wakingup.com/pack/P2F3E5?source=content%20share&share_id=CF1B2A08&code=SCBD5EA50

9 — Widen SC, Russell JA. A closer look at preschoolers' freely produced labels for facial expressions. Dev Psychol. 2003 Jan;39(1):114-28. doi: 10.1037//0012-1649.39.1.114. PMID: 12518813.