Тайм-менеджмент для смертних

Смертні ми смертні

“Cередня тривалість людського життя є абсурдно, жахливо, образливо короткою… Якщо припустити, що ви доживете до вісімдесяти, це означатиме, ви прожили близько чотирьох тисяч тижнів” [1]. Ця стаття про те, як, замість того, щоби жахатися, що всі ми дуже скоро помремо, а всі ми дійсно, хтось раніше, хтось пізніше, скоріше за все протягом чотирьох тисяч тижнів, плюс-мінус, таки помремо, — навчитися будувати здорові стосунки із часом. Як завжди робитимемо то — застосовуючи принципи ніжності та доброти. 

Якось у застосунку Waking Up я натрапила на курс лекцій “Таймменеджмент для смертних” від Олівера Бюркмана [2]. Перевіряти, про що курс було трошки некомфортно, бо то було як визнати: “так, це й для мене також, тобто я — смертна, тобто я помру”. Неприємні словосполучення. Потім зʼясувалося, що в пана Бюркмана на цю тему є ціла книжка: “Чотири тисячі тижнів: Таймменеджмент для смертних” [1]. Думаю мало хто здивується тому, що цей текст був у списку The New York Times Best Seller: нас, смертних тут, зрештою, багато. Зізнаюся, саму книжку я так і не придбала (поки що), проте двічі переслухала лекції й узяла собі багато корисних штук на повсякденне або майже повсякденне користування. І виявилося, що думати про власну смерть не така вже й сіро-похмура практика. Парадоксально, але беручи до уваги той факт (а це факт), що все, що ми робимо в цьому житті, ми колись зробимо востаннє, і ми часто навіть не знатимемо в моменті, що робимо щось востаннє, ми видобуваємо неймовірні запаси життєствердної енергії, вдячності та доброти до себе та світу довкола. І коли я кажу “ми”, то впевнено маю на увазі — реально всі ми, люди! На кожного, кожну й кожних, хто коли-небудь народився і жив чекає однакова доля: усі вони у якийсь момент, в ідеалі, не одразу, а поступово, але втратять усе, що люблять, усе близьке та важливе, вкупі із усим, що ненавидять та всим далеким і незначущим. Якщо про це завжди памʼятати, значно легше бути до інших і до себе добрішими.

Повага до плину життя

Ми в цілому в курсі, що на все потрібен час. Але в реальності ми часто перестрибуємо через цю просту істину. Особливо коли усвідомлюємо, що часу в нас завжди обмаль і ми смертні. Відтак, починаємо поспішати. Замість пройтися до магазину, стрибаємо на електросамокат, замість чекати, доки розгріється пічка, кидаємо холодну їжу в мікрохвильовку на 30 секунд, які іноді тривають, за відчуттями, цілу вічність. Ми, навіть іноді не задумуючись, починаємо поспішати жити. І, я би сказала, ми насправді в тому навіть не винні. Зрештою, світ із кожним роком тільки прискорюється і очікування від того, що потрібно встигнути зробити протягом життя наростають. 37 і досі без дітей і карʼєра — не те, щоби вау, як так? Раніше, аби дістатися іншого контитенту, потрібно було витратити кілька тижнів, зараз можна перелетіти за менш ніж 10 годин. Здається, чим швидше, тим краще — нова культурна цінність. Ринок переповнений послугами, що починаються із “експрес”. У результаті ми звикаємо все або майже все отримувати швидко. Я от памʼятаю часи, коли інтернет тільки починався і самого підключення до інтернету (методом кол-бек) потрібно було чекати. Зараз, якщо сайт не оновлюється протягом секунди, у мене починається нервовий тік і перевірка стабільності домашнього інтернету. Якщо черга в кавʼярні більше ніж одна людина, і людина на передку черги починає розмову із баристою про те, яку каву їй би сьогодні печенюшку спробувати до кави, уся черга синхронно починає закочувати очі й сверлити ту нерішучу ланку черги пронизливими поглядами. Нам треба все й вже! І щоразу “вжіше”, бо нема часу. 

Але, якщо подивитися правді у вічі, ми маємо дуже мало впливу на плин життя. Скільки би ми не поспішали, день почнеться о 24:00 і закінчиться о 23:59. У життя є своє бачення того, що скільки має тривати. Наприклад, створення нової людини триває 9 місяців (плюс-мінус), від моменту, коли людина робить перший вдих до моменту, коли її видих перетворюється на слово проходить десь рік, на формування усіх відділів хребта йде десь 12 років, словом, різні процеси займають різну кількість часу, і ця кількість ніколи не нуль. Нам же часто лізе в голову ілюзія, що можна отримати результат у ритмі “вжух”. Замовила товар на амазоні — вжух, він у мене під дверима через 4 години. Як після такого змиритися із тим, що прочитати великий роман буває потрібно 30-40 годин? А ніяк. Тому ми все менше робимо речі, на які потрібен час. Нам треба втратити Х кілограмів до умовної суботи, тому ми обгортаємося харчовою плівкою та йдемо вбиватися на пробіжку замість оптимізувати свій раціон та фізичну активність так, щоби тіло мало змогу в своєму ритмі позбутися тих Х кілограмів. Тому терпіння в наші дні — це майже суперсила. А воно, терпіння, на думку Святого Августина, до слова, — компаньйон мудрости. 

Коли ми зупиняємося та/або сповільнюємося, ми наче схиляємо голову перед його величністю часом. Як сказав якось мій друг, не памʼятаю, де він то почерпнув, ми переходимо із часом на Ви. І коли наші стосунки із часом наповнюються повагою та навіть трепетом, ми починаємо, як це не дивно, менше поспішати й більше насолоджуватися тим, як процеси розгортаються у часі. Замість нервувати, що ми так і не вивчили ту бісову англійську за 30 днів, як було обіцяно в курсі “Англійська за 30 днів”, нам відкривається можливість насолодитися процесом опанування нового способу називати речі та описувати світ. За великими й часто абстрактними цілями типу “вивчити англійську” нарешті проглядаються маленькі радості типу “подивитися Друзі в оригіналі й зрозуміти більшість жартів”.

Стоп значить “стоп”, а не “може, ще 5 хвилиночок, треба ж це закінчити”

Однією із найменш інтуїтивних порад Олівера Бюркмана для мене стала порада зупинятися. Пан Бюркман говорить, що “стоп” у стосунках із часом важить не менше, аніж “старт”. По собі знаю, очевидною проблемою зазвичай є початок: “ліха бєда начяло”, як нам нагадує вислів імперською мовою. Іншими словами, про прокрастинацію ми в курсі, а от про потребу зупинятися ми говоримо менше. Типу почав, то біжи (пиши, паши, тощо) — доки є сили й запал. Такий підхід виглядає як зневага до плину життя, про яку йшлося вище. Здається, тут доречна інша народна мудрість про те, що перед смертю не надихатися. Отже коли спливає час, відведений на роботу, давайте вчитися зупинятися. Олівер наводить чудовий діалог із монахом на цю тему:

— Як ви живете із тим, що лунає сигнал “робота, стоп”, а робота ще не завершена?— Так як, як, до цього із часом звикаєш.

Більшість роботи справді не виконати за один раз чи один день. На те вона й робота. Що би ми робили, якби враз уся робота закінчилася? Насправді ж чудово, що робота ніколи не закінчиться, це значить, ми будемо для когось чи для чогось потрібні. Але ми постійно перебуваємо в наративі дедлайнів та показників росту, які з усіх сторін кричать “це ніколи не закінчиться”. Аби лишатися із роботою в пристойній компанії та претендувати на карʼєрне зростання, ми маємо показувати продуктивність, невпинно зростати, видавати продукт. Просто працювати виявляється недостатнім, робота має приносити результат. І я зараз не кажу, що всім треба різко забити на результати й нічого не робити. Я вірю в те, що коли ми більше уваги спрямовуємо на процес і, так, я зараз це скажу, на задоволення від процесу, результат виходить значно кращим, та й то органічно. Я не раз на собі перевірила за останні кілька років: коли я ставлю чіткі рамки в сенсі закінчення роботи, я маю змогу насправді насолодитися робочим процесом. По-перше, я знаю, що це закінчиться, наприклад, через 1,5 години, і в мене зʼявляється вибір: провести ці півтори години із задовленням, граючись із матеріалом, із яким доводиться мати справу або простраждати. (Іноді, коли бачу, що час іде, а я не працюю, а страждаю, я просто виходжу пройтися на 30 хвилин і пробую потім почати свої півтори години заново, часто виявляється, то просто були не найкращі півтори години, голові потрібно було перезавантажитися). По-друге, коли є чітка межа, значно легше почати (от вам — елегантна робота із прокрастинацією). Ясно, що мій організм опиратиметься всіма можливими методами, аби тільки не робити “те, що ніколи не закінчиться”: помиє посуд, перебере й акуратно поскладає кульочки в пакет із кульочками, будь-що, тільки не те, що не має кінця. 

Борщик робить зайчика

Коли ми вміємо вчасно зупинитися — окремий вид мистецтва, ми бачимо інші важливі речі, що варті нашої уваги: пес, якого потрібно обовʼязково почухати й навчити робити зайчика, дитина, якій добре було би почитати перед сном, батьки, яким чудово було би подзвонити й розповісти, що ви поїли та в шапці.

“Зробити” та “зроблено”

Неодмінний атрибут будь-якого пристойного тайм-менеджменту — список задач. Писати список задач — чудова практика, вона дуже дисциплінує та звільняє нашу оперативку. Те, що записано на папері не потрібно тримати в голові. Тому є сенс виписати все, що нам хочеться / потрібно / необхідно зробити й замість тримати то в голові — піти то робити. Але ж в житті часто виходить трошки не так. У мене воно часто бувало от яким робом. Я записую величезний список справ на день, потім весь день щось роблю, дуже зайнята, часу ні на що не вистачає, у кінці дня зі списку вдається викреслити один чи два пункти, решта кричить “НЕ ЗРОБЛЕНО”. Тобто поганий тайм-менеджмент, неефективно проведений день, оце все. 

Дуже часто ми переоцінюємо, що можемо зробити за день і сильно недооцінюємо, що можемо зробити, наприклад, за тиждень. Тому в якийсь момент я перестала починати планування зі списків на день. Натомість краще працює дивитися на ширший горизонт. Я намагаюся мати список справ на рік / сезон / місяць / тиждень. Список справ на тиждень — найбільш робоча тема. Він може бути дійсно великим, але то не біда, бо ж його можна розбити аж на 7 днів! І так, у день справді реалістично іноді важко помістити більше, ніж кілька задач. Але ж навіть якщо помістити в той список усе й трошки більше, що хотілося би зробити, у кінці дня отримаємо той же результат: викреслимо тільки одну чи дві справи. Щодо решти невиконаних пожуримося та перенесемо їх у список на завтра. У мене буває пункти із дня в день кочують місяцями! Коли таке трапляється, це часто означає, що задача кепсько сформульована. Наприклад пункт “написати книжку” — точно недоопераціоналізований концепт. “Написати книжку” — це завдання не на середу або четвер. Тут треба розібратися, що ми від себе очікуємо в контексті конкретних дій. Написати розділ “Тайм-менеджмент для смертних” в один день впхнути можна, а от цілу книжку — навряд.

Олівер Бюркман має дві чудові поради для нас в контексті списків справ. Порада номер один — відкритий список. У нього можна й навіть треба записати все-все, що ваша душа бажає зробити за певний проміжок часу (чи то день, чи то рік). Головний фокус цього списку — його відкритість, тобто в нього потрапляє те, що не обов’язково встигнути зробити. Мати такий список корисно, аби нагадувати собі про свої бажання та час від часу запитувати, чи ми того досі бажаємо. Якщо справа перекочується зі списку в список за інерцією, може, ми того не хочемо й можемо собі навіть дозволити не робити. Тоді просто викреслюємо й не мараємо папір та свої нерви, було й загуло. 

Порада номер два — список “зроблено”. Поруч зі списком “зробити сьогодні”, який, як ми знаємо, під вечір має тенденцію лишатися там, де був на початку дня, корисно мати список “зроблено”: усе те, що ви реально робили протягом дня. Іноді можуть бути дні, коли в список “зроблено” потрапить тільки “підняла себе з ліжка” і “почистила зуби”. І це ок. Але частіше список наповниться речима типу: “відвезла в школу/садок/до ветеринара”, “простояла в черзі на новій пошті, відправила/забрала”, “приготувала/помила/пересортувала”, “забрала/пересадила/подзвонила”. І це може бути дуже довгий список дуже конкретних справ. Іноді він коротший, іноді довший, але він зазвичай — не нуль.

Якщо єдине, що ви за сьогодні зробили — це прочитали цю статтю, вам уже є що записати в свій список “зроблено”! Я, по-перше, вам дякую за те, що ви витратили на це свій час і, по-друге, дуже сподіваюся, що вам після цього матеріялу вийде побудувати кілька нових ніжних стратегій взаємодії із часом.

Подякувати за цю статтю

Джерела:

1 — Burkeman, Oliver (2021). Four Thousand Weeks: Time Management for Mortals. New York: Farrar, Straus and Giroux.

2 — Burkeman, O. Time management for mortals [Audio course]. Waking Up App. Retrieved from https://dynamic.wakingup.com/pack/PKDAFBB