Що та звідки нам відомо про емоції
- Helgi Palko
- Jan 9
- 10 min read
Щось що проситься назовні
Дуже хочу, аби ми розуміли, звідки ростуть наші уявлення — особисті та колективні — про те, що таке емоції, для чого вони нам та що із ними робити, адже ми не народилися із вбудованим розумінням таких складних та багатовимірних понять як “страх”, “злість” і навіть “щастя”, а десь їх у процесі життя успішно підчепили та не задумуючись мало не щодня використовуємо. Тому хочу почати матеріял про користування емоціями із огляду (р)еволюції їх розуміння та вивчення — спершу на західних теренах (але східних філософій також у майбутньому торкнемося).
Спершу слово. Вважається, що “емоція” походить від латинського emovere — “виїхати, видалити”, що своєю чергою утворилося від асимільованої форми префікса “ex” (“назовні”) поєднаного із movere — “рухатися”.
У 16му столітті французьке émotion, від давньофранцузького emouvoir (“розворушити”) використовувалося в значенні “(суспільний) рух, ворушіння, агітація”. У значенні ж “сильне почуття” воно починає використовуватися десь у 1650-х роках, і тільки на початку 19го століття розширюється до будь-яких почуттів.
Тобто починалося все, лексично принаймні, із того, що йшлося про якийсь рух, скоріше за все, усередині, адже він просився ex — назовні. Пропоную поставити собі на цьому моменті невеличку ментальну закладку. Бо класичний погляд на емоції, що досі потужно рулить тоннами сучасних досліджень, переверне це розуміння щонайменше на 180 градусів.
Невеличкий ліричний відступ / застереження: я не є історикинею науки й взагалі не претендую тут на цілісний та всеохопний опис того, що й хто написав, подумав та передумав у контексті емоцій від давніх давен до наших днів. Кладучи руку на серце, зізнаюся, що зумисне працюю тут широкими штрихами, що, окрім іншого, означає спрощення, генералізацію та неврахування різних нюансів, про які я навіть можу не здогадуватися. Тому тут не буде підручникового “спершу, як усюди були Платон із Арістотелем, які сказали бла-бла й бла-бла, потім прийшов Дарвін зі своїми корективами, а потім людство винайшло МРТ”. У нас тут зрештою ніжний метод у тому числі й до розгляду зміни наукових парадигм. І ця ніжність у даному випадку полягатиме в навіть-не-намаганні зібрати літопис усього сказаного усіма розумними мужами про емоції протягом останніх кількох тисяч років. Фух, виговорилася, усіх про головне попередила, тепер давайте до цікавого.
П.С.: якщо маєте цікаві уточнення, контр-аргументи до будь-чого що я тут або в інших статтях висвітлюю, будь ласка, не соромтеся лишати їх у коментарях: лупаймо цю скалу разом!
Класична теорія емоцій
Якщо ви дивилися мультик “Думками навиворіт” (Inside Out), то ви бачили чудове-кольорове втілення класичної теорії розуміння емоцій. Якщо коротко, там історія про внутрішній (емоційний) світ дівчинки Райлі, яка дорослішає та вчиться регулювати свої стани під час переїзду, зміни школи, проблем із батьками тощо. У голові Райлі живуть 5 милих істот (радість, страх, смуток, злість та відраза), які стоять за таким собі пультом керування: якщо за пультом страх, Райлі ховається або тікає, якщо злість — робить щось імпульсивне, якщо відраза — випльовує кашу.
Науковим консультантом, який працював із Піксаром у процесі створення цього мультика був Пол Екман. У Посібнику для батьків від Disney-Pixar до "Думками Навиворіт", він, посилаючись на свою ж роботу [1], говорить про те, що стрічка фокусується на п’яти емоціях — уже згадані вище гнів, страх, смуток, відраза та радість, які “завдяки щасливому збігу обставин, є тими 5ма емоціями, які науковці, що досліджують емоції, вважають усталеними” [1]. Екман додає, що мультик не враховує ще три усталені емоції, які присутні навіть у дуже маленьких дітей: провину, сором і гордість.
Думаю, мало хто буде здивований побачити саме цю “базову п’ятірку” і в проєкті "Атлас Емоцій" — колаборації Пола Екмана та Далай Лами:
Атлас позиціонується як “інтерактивний інструмент, який допомагає вам створювати словниковий запас емоцій та висвітлює ваш емоційний світ”. Ось як у ньому описується механізм дії емоцій:
“Наші емоції розгортаються у шкалі часу. Хронологія починається із тригера, який ініціює емоційний досвід і в кінцевому підсумку призводить до реакції.”
І при тому вам показують приклад, як от “друг на вас гнівається (тригер) — ви відчуваєте злість (емоційний досвід) — ви сваритеся (ваша реакція)”:
(Пам’ятаєте про ментальну закладку, яку ми зробили раніше? Бачите, як у класичному баченні емоцій акцент зміщується на тригер? Перш, ніж щось, що попроситься назовні, може відбутися всередині — потрібна (зовнішня) провокація.)
Класичний погляд на емоції можна підсумувати наступним чином: у нашому мозку є різні емоційні схеми, кожна з яких спричиняє специфічний набір змін. І запускати (тригерити) ці схеми можуть різні речі (як от друг, який на нас гнівається). Наші емоції є еволюційними артефактами, які колись давно були потрібні нам, людям, для виживання, а тепер стали фіксованими, тобто універсальними [2].
Мабуть, найбільш яскраво класичний погляд представлений саме в роботах Екмана, який усім нам, окрім іншого, показав, що “радіють”, “сумують”, “гніваються” та “виказують відразу” — однаковісінько й новогвінейці, й американці [3]:
Подібними картинками я замиловувалася, коли була юною студенткою факультету соціальних наук та соціальних технологій НаУКМА. Наші підручники нам розповідали про те, що існує таке поняття як культурна універсалія. Типу культур різних у світі багато, але всі вони мають щось спільне. Яскравим прикладом такої культурної універсалії, говорили підручники, є людські емоції. Картинки із різних куточків світу демонстрували усміхнених (тобто щасливих) та насуплених (тобто розгніваних) людей, що мене особисто дуже тішило й вселяло якусь особливу романтичну надію про можливість крос-культурного порозуміння: адже незалежно від того, де ми народилися та як виросли, виявляється, ми однаково реагуємо на тригери наших таких різних культур. І це не просто в культурі, це — у тілі!
У своєму класичному дослідженні 1983 року Пол Екман та його колеги показали, що існують конкретні тілесні відмінності (за які відповідальна автономна нервова система) між позитивними та негативними емоціями, а також між чотирма негативними емоціями. Частота серцевих скорочень, наприклад, збільшується під час гніву, страху та смутку (порівняно з щастям, подивом та відразою); а зміна температури пальців під час гніву значно більша, ніж під час страху, смутку, щастя, здивування та огиди, відповідно до інтерпретації Екмана та колег [4]. Проте, як зазначає відома дослідниця емоцій Ліза Фельдман Барретт, посилаючись на роботу інших науковців, подібна зміна температури може статися навіть якщо ви не сердитеся: вона є результатом розширення кровоносних судин, необхідного для невимушеного руху руками та ногами, що відбувається, наприклад, щоразу коли людина переживає виклик, із яким як вона відчуває, цілком може впоратися [5]. Тобто не обов’язково при цьому гніватися чи боястися. Але це я трошки забігла наперед до критики класичної теорії, бо то вже майже рефлекс: коли згадую пані Фельдман Барретт автоматично думаю “критика класичних уявлень про механізм формування емоцій”. Цікаво, яку базову емоцію, за Екманом, у мені тригерить ця ситуація, із усього видно, що радість :)
Ноги класичної теорії емоцій ростуть із поглядів Дарвіна. 1872 року він опублікував “Вирази емоцій у людини та тварин" (“The Expression of the Emotions in Man and Animals”) (зверніть увагу на те, хто написав передмову до 200-річчя видання):
Ця робота досі лишається доволі впливовою. На неї, зокрема посилається у своїй легендарній книзі “Тіло веде лік” пан ван дер Колк:
“”Вирази емоцій” є надзвичайним дослідженням основ емоційного життя, наповненим спостереженнями й анекдотами, отриманими в результаті десятиліть досліджень, а також із близькими до дому Дарвіна історіями його дітей та домашніх тварин.” [8]
Він також цитує самого Дарвіна, який чорним по білому так і пише:
“Людина і вищі тварини . . . мають спільні інстинкти. Усі мають однакові почуття, інтуїцію, відчуття, пристрасті, прихильності та емоції, навіть такі складні, як ревнощі, підозра, суперництво, вдячність і великодушність” [9].
Як людина, яка багато років провела в тісній компанії собаки, можу сказати, що ці тварини дійсно мають феноменальний внутрішній світ, і стосунки пес-людина дійсно особливі та дуже емоційні щонайменше зі сторони людини. Підписуюся під кожним словом Мілана Кундери із "Нестерпної легкості буття":
“Ніхто нікому не може подарувати ідилію; тільки тварина може це зробити, тому що тільки тварини не були вигнані з раю. Любов між собакою та людиною ідилічна. Вона не знає ні конфліктів, ні сцен, від яких волосся стає дибки; вона не знає розвитку.”
Але коли ми починаємо міряти собак власними емоційними категоріями, ми можемо наробити їм більше шкоди, ніж добра, особливо коли бачимо, що пес “ревнує”, “заздрить” та намагається “помститися”. Але повернімося до Дарвіна.
Він вважав, що ми люди успадкували емоції від наших тваринних пращурів і що вони (тобто емоції) спричиняються древніми порціями нашої нервової системи [2]. Привіт, “тваринний емоційний мозок”.
Проте, схоже на те, що великий Дарвін, хоч і спричинив кардинальну зміну наукових парадигм у природничих науках своєю легендарною працею “Про походження видів”, 13 років по тому вищезгаданим текстом “Вирази емоцій у людини та тварин” зробив розворот на 180 градусів назад до есенціалізму щодо — емоцій [2]. У контексті теорії еволюції есенціалізм – це ідея про те, що кожен вид чи група організмів має певну незмінну сутність, таку собі есенцію, яка визначає їх основні характеристики і поведінку. Простими словами, це ніби кожна тварина або рослина має невидимий "рецепт", який робить її саме такою, якою вона є. Відповідно до есенціалізму, цей "рецепт" не змінюється і визначає всі важливі риси організму. Так от, сучасна теорія еволюції, яку розвинув Чарльз Дарвін, суперечить есенціалізму: вона говорить про те, що види змінюються із часом через природний добір, мутації та інші фактори. Тобто, немає незмінної сутності або есенції. Натомість є адаптації до середовища, і ці адаптації можуть призводити до змін у їх характеристиках. Так Дарвін думав про життя в цілому, але не про життя емоцій.
І так, слідом за ним, Екманом та великою кількістю інших дослідників, думають великі корпорації, що інвестують купіщу грошей у пошуки емоційних рецептів, які зможуть розпізнати емоції за їхніми виразами [2]. У Стенфорді, наприклад, дослідники тестували програмне забезпечення Google Glass, яке сканувало обличчя людей й повідомляло власнику про емоції, що вони виражають (аби допомогти дітям із аутизмом) [6]. А компанія Apple якось купила компанію Emotient, яка використовує ШІ для зчитування емоцій [7]. Та попри незліченні витрачені ресурси й дуже інтуїтивну привабливість, класична теорія емоцій, особливо під навалою сканів МРТ почала потрошку розсипатися. Однією із головних “розсипальниць” цієї теорії, яка вже кілька десятиліть ставить класичній теорії дуже незручні питання та виступає із потужними переконливими аргументами, що суперечать Екману та Дарвіну — моя любима Ліза Фельдман Барретт.
Теорія сконструйованих емоцій
Коли команда дослідників, що намагалися знайти базові емоції, показала зображення (вирази) базових емоцій (“щастя”, “смуток” тощо) людям із племені Хімба сталося дещо цікаве. Науковці показали тільки фотокартки — без підписів, і завданням піддослідних було посортувати різні емоції, а потім назвати їх. Люди Хімба все чудово зрозуміли й склали зображення із людьми, що посміхаються — до однієї купки, зображення із людьми, які мали широко розплющені (вип’ялені, мабуть, можна сказати) очі — до іншої, а решту емоцій порозкладали на багато різних купок. Коли ж настав час назвати емоції, Хімба стос із усміхненими виразами категоризували як ondjora — “посміхаються” (а НЕ “щасливі”, що означає ohange), а стос із зображеннями із вип’яленими очима — tarera, що означає “дивляться” і відрізняється від okutira — “налякані” [2]. От і маєш! Здається, Хімба не знайомі із мультиком Думками навиворіт і конструюють емоції якось інакше.
Саме це є основним положенням теорії сконструйованих емоцій: емоції, відповідно до неї, НЕ вбудовані в нашу “лімбічну систему”, а складаються з більш базових частин, які продукуються усім мозком; вони — НЕ універсальні; вони НЕ запускаються зовнішніми тригерами, ми їх створюємо, про це навіть не замислюючись та не здогадуючись. Ба більше, ми НЕ розпізнаємо свої емоції та емоції інших, ми їх конструюємо; бо вони НЕ світяться об’єктивним та універсальним чином — ані з нашого обличчя, ані з нашого нутра! Вони — наш спосіб надати подіям усередині та зовні нас сенсу [2]. І як учасники соціального процесу ми вчимося — від інших — ці сенси будувати. Діти направду не самі додумуються до того, що вони щасливі або що їм страшно.
Якось я після терапії сиділа в Бімбо каві біля палацу Україна й розглядала свою “емоційну квіточку” (колесо емоцій Роберта Плутчіка), яку мені видала терапевтка:
Я тоді намагалася зрозуміти, що й коли я відчуваю (тобто активно конструювала власні емоції). За сусіднім столиком кавувала стильна панянка, у ногах якої зручно розмістилася величезна красивезна собака. Усе було спокійно та мрійливо, доки до кав’ярні не зайшла мама із маленькою дівчинкою. Коли мала побачила песа, вона почала стрибати, верещати й тупати ногами у напрямку тварини. Мама дівчинки дуже спокійно взяла її за руку й поверх вересків та скакань спромоглася пояснити (далі мій вільний переказ слів мами): “Ти зараз дуже сильно зраділа, бо ти побачила песика, усі знають, як сильно ти любиш песиків, ти, мабуть, дуже щаслива й хочеш підійти, але може так статися, що собака не хоче гратися; і взагалі вона може навіть злякатися того, що ти так скачеш, бо вона може не знати, що ти просто дуже рада її бачити.” Шановні, у мене — прямо на той столик із кавою — впала щелепа. Я ніколи не бачила ще, як, виявляється, можна вчити дитину ідентифікувати та опрацьовувати свої емоційні стани. Я тоді ще не знала, але та мама допомагала дочці сконструювати емоцію “радість”, для якої потрібні були такі елементи як фізіологічне збудження дитини (щось усередині), контекст (так, із "тригером”-песом) та — що важливо — концепція “радість”.
У серії експериментів психологи Джеймс А. Рассел і Шеррі С. Уайден, показали, що дворічні та трирічні діти, коли їм показують базові емоційні конфігурації обличчя, не можуть вільно позначати їх, доки вони не володіють чітко диференційованими поняттями “гнів”, “сум”, “страх” тощо. Крім того, маленькі діти вживають такі слова, як “сумний”, “злий” і “наляканий” як синоніми. І прикол навіть не в тому, щоб зрозуміти ці слова на позначення емоцій: навіть коли ці діти вивчають значення, їм все одно важко знайти відповідність між двома різними насупленими обличчями, хоча вони можуть легко поєднати конкретне насуплене обличчя зі словом "сумний" [10].
Якщо ви як я, то у вас могло виникнути питання, як же так, що ми не в курсі того, що справа не в тригерах, а в тому, як наш мозок їх передбачає та конструює навколо них різні історії та концепції. Використовуючи жаргон мого чоловіка, скажу, що то — не баг, то наша фіча. Це установка, із якою ми приходимо в цей світ, навіть не усвідомлюючи, що в нас є ця установка. Аж доки не беремося копати, досліджувати, деконструювати. Не вперше ж насправді в нашій історії ми з’ясовуємо, що щось не так як виглядає насправді. Нам насправді, наприклад, виглядає щодня, із точки зору банального безпосереднього чуттєвого досвіду, що сонечко зранку з-за пагорба підіймається, а ввечері за протилежний пагорб ховається. Типу якщо описати це так, як ми це бачимо-проживаємо, то вийде, що сонце “пробігло” вздовж неба й заховалося до завтра, а ми більш-менш були на місці. Але ми ж знаємо, що насправді наша ілюзія підтримується завдяки більш фундаментальним та неявним процесам, як от обертання Землі навколо своєї осі протягом дня та силі тяжіння, завдяки якій нас не виносить у відкритий космос у процесі того обертання. Вони є й діють, хоч ми їх і не бачимо. Із емоціями подібна історія.
Класична теорія інтуїтивна й “заходить” нам на раз-два, бо саме так більшість із нас переживає більшість емоцій [2] — як щось зовнішнє. Хтось підрізав мене на перехресті, коли я за кермом, і цей хтось, кого мій мозок автоматично відносить до категорії “придурок”, стає відповідальним за суміш мого праведного гніву, прискореного серцебиття та зіпсутого настрою — мою емоцію. У такій конфігурації я стаю мало не жертвою нескінченних потенційних тригерів, із яких складається все життя. Де ж тоді агентність? Чи можу я навчитися управляти конструюванням своїх емоцій, якщо вони, фактично, відбуваються без мого відома?
У мене, окей, у нас із Лізою Фельдман Барретт та іншими представниками теорії сконструйованих емоцій, щодо цього ціла низка чудових новин: таки можна, якщо коротко. Але про це — у наступних епізодах саги про емоції.
Джерела:
1 — Ekman P. What Scientists Who Study Emotion Agree About. Perspect Psychol Sci. 2016 Jan;11(1):31-4. doi: 10.1177/1745691615596992. PMID: 26817724.
2 — Barrett, L. F. (2017). How Emotions Are Made: The Secret Life of the Brain. Houghton Mifflin Harcourt.
3 — Ekman, P. (2007). Emotions revealed, second edition: Recognizing faces and feelings to improve communication and emotional life. Henry Holt and Co.
4 — Ekman P, Levenson RW, Friesen WV. Autonomic nervous system activity distinguishes among emotions. Science. 1983 Sep 16;221(4616):1208-10. doi: 10.1126/science.6612338. PMID: 6612338.
5 — Tomaka, Joe, Jim Blascovich, Robert M. Kelsey, and Christopher L. Leitten. 1993. "Subjective, physiological, and behavioral effects of threat and challenge appraisal." Journal of Personality and Social Psychology 65 (2): 248-260.
8 — Bessel van der Kolk. The Body Keeps the Score. Penguin Publishing Group.
9 — C. Darwin, The Expression of the Emotions in Man and Animals (London: Oxford University Press, 1998).
10 — Widen SC, Russell JA. A closer look at preschoolers' freely produced labels for facial expressions. Dev Psychol. 2003 Jan;39(1):114-28. doi: 10.1037//0012-1649.39.1.114. PMID: 12518813.
Kommentarer